Цікавим є те, що Івана Ілліча поважали опоненти в особі чиновників, хоч він з ними постійно конфліктував, адже постійно писав скарги, звернення, листи… Але не для себе тільки, а для кількох десятків жителів свого маленького провулку. Йому навіть говорили, мовляв, для чого Ви боретеся за інших, краще за себе подумали, можливо доньці б квартиру «вибили»…

Саме «вибили»! Адже, вся ця боротьба проходила у радянські 80-ті роки, тоді квартири не продавалися, а лише надавалися у користування… Але Іван Ілліч не був людиною такого штибу, він дивився на світ інакше, тому і казав своїм сусідам, що доки має здоров′я, хоче добитися цивілізації для провулка. І використати свій статус інваліда війни не тільки для себе, а і для інших. До речі, Іван Ковальов мав 3-тю групу інвалідності, хоча мав право на 2-гу, адже в ньому залишалася куля та 11-ть осколків він фінки, яка висіла на поясі у молодого фронтовика і зупинила кулю від сечового міхура в 2-х міліметрах. Операцію не стали робити, бо гарантій на те що він зможе ходити не давали, тому так він і прожив із тими залізяками все життя. 

За життя, після війни, у Івана Ковальова було ряд яскравих «війн» здебільшого з чиновниками. Це боротьба за групу інвалідності: спочатку за 3-тю, а згодом за 2-гу, лікарі вимагали у нього хабаря за лікарський висновок, що давав змогу оформити групу. Але він принципово відмовляв їм у цьому, бо вважав, що «заслужив групу інвалідності на війні, рятуючи їх від нацизму», про що їм прямо в очі і казав! 

Одне з останніх місць роботи, перед виходом на пенсію, Іван Ковальов працював від відомчої охорони, в ощадній касі, охоронцем. Де вночі, щоб не засинати, писав від руки, на клаптиках старих бланків та реклами лотереї свої записки-роздуми про життя та політичний устрій у СРСР… 

Іван Ілліч мав веселу вдачу, був фолькльорною людиною. Завжди міг розвеселити співрозмовника своїм дотепним гумором та численними приказками. А ще головною і яскравою рисою його характеру було, те що він завжди казав те про що думає, що в радянські часи було небезпечним. Про це йому не раз говорили люди, а особливо різне керівництво. Дехто вважав його "не благонадійним елементом", за його жарти стосовно влади та керівників. 

Оскільки, він був Ілліч так само як і Ленін, то жарти про Ілліча видавав як наче про себе, але всі ж розуміли подвійний підтекст… Як казав йому воєнком «Іван за тобою тюрма ганяється за твої вислови!», але не дивлячись на це, Івана Ковальова поважали за чесність і його фронтове минуле. 

Іван Ілліч мав багато захоплень, серед яких читання науково-популярної та художньої літератури, садівництво, городництво, вивчав цілющі властивості трав та народну медицину… 

Цікавим фактом з його біографії є те, що Іван Ковальов за договором від військкомату приймав участь у перепохованні радянських солдат, що в роки війни захищали Карлівський район. Саме Івану Ковальову доручили, як професійному пічнику і муляру, а також фронтовику, будувати пам′ятники на новостворених братських могилах не тільки в місті Карлівка, а й по всьому Карлівському району у 1960-ті роки. 

За часів незалежності, Іван Ковальов будучи уже пенсіонером, займався домашнім господарством, лікував фронтові рани, приймав гостей, радів онукам… І нарешті, він побачив, як тоді казали "гласность", в незалежній країні, де можна було говорити вільно про все, що ти думаєш. Особливо, про трагедію Голодомору 1932-1933 років, яку він все життя називав геноцидом українського народу! Він вважав, що про цю трагедію повинно знати молоде покоління, щоб таких жахливих злочинів ніколи не було. 

А ще, він часто говорив, що жалкує, що повертаючись з фронту, і маючи з собою автомати, солдати не здійснили збройного повстання проти Сталінського режиму. Але він називав причину того, чому це не сталося – «ми були осліплені перемогою, яка так тяжко нам далася, тому не думали про повалення диктаторського режиму. Ми хотіли якомога скоріше повернутися до мирного життя!»

Син Івана Ковальова - Віталій Ковальов, який у 1970-тих роках навчався в Москві, на філософському факультеті МДУ ім. Ломоносова, написав вірш у 1975 році, присвячений своєму батьку, який зачитав зі сцени актового залу свого університету. Цей вірш мав не аби який успіх серед ветеранів! 

                                                            9 мая 

Опять тополинные почки сметаются в кучи,

А я этот май почему-то никак не пойму:

Законом земли установлено двигаться к «лучше»,

А люди весной вспоминают опять про войну.

Сейчас бы уйти, раствориться бы в далях неблизких,

Уплыть бы, покачиваясь на волнах лепестков…

Но сердце кроят, но вонзаются в плоть обелиски,

И, кажется, ими наполнен наш край до краёв.

По нашим садам разливается белое пламя

И скоро погаснет, и будут тугие плоды.

Живет среди нас с неизвестными нам орденами

Суровое племя, отведшее нас от беды.

Вы тихо уходите, таете так, ветераны,

Вас время влечет непреклонной ладонью своей.

Когда у отцов открываются старые раны,

Глаза открываются у нигилистов-детей. 

Беспечность с их душ осыпается вдруг шелухою,

Но им не дано даже сон твой, отец, подсмотреть,

Где каждую ночь ты под той деревушкой глухою

Встречаешь когда-то тебя не настигшую смерть.

Не рухнет святое, останется светлая память!

Из мудрости мира мы истину знаем одну:

Как мертвый связист провода еще держит зубами,

Так вечность связали погибшие в эту войну.

А 6 серпня 1999 –го року на 75-му році життя, після хвороби яку спровокували фронтові рани та суворе життя, Іван Ілліч відійшов у вічність. Попрощатися з ветераном прийшли сусіди, близькі, знайомі. Попереду похоронної процесії несли атласну подушку з його численними нагородами за фронтові заслуги, грав духовий оркестр, прощальне слово виголошували представники міської ради… Навіть, раптово хмара дощова пройшла і окропила дрібними крапельками, ніби сама природа прощалася…

На цій землі стало на одного фронтовика менше, але вдячні нащадки несуть його смолоскип далі… Досягненнями користуються не тільки ті, що знали Івана Ілліча особисто, а й нові покоління. Які, навіть не підозрюють, що асфальтована дорога, газ та вода з крану в їх домівках, це заслуга одного простого пічника, що вижив в голодні 30-ті, пройшов пекло війни і все життя відстоював права простих людей… 

Але слава не цікавила Івана Ковальова, він хотів прожити змістовне життя, не змарнувавши жодної його хвилини, і йому це вдалося… 

Далі буде...

Ілля Василенко, журналіст.