“Скорочу життя віків

Дам сто двадцять лиш років”

Господь з Ноєм говорив

Щоб ковчега він зробив

“Вся гнівить мене земля

І болить моя душа

Прогнівив мене ввесь люд

Потоплю я їхній бруд

Знищу ввесь дух життя

В бурнім гніві давно я

Всю сім'ю свою збереш

До ковчега заведеш

Все живе хай по парі

Будуть з Вами у плаві

Їжі кожної збереш

З ними їсти все будеш”

Так послухав і зробив

Як Господь йому звелів

Шосту сотню літ зустрів

Коли Бог все затопив

Їм Господь ковчег замкнув

Тік води його тягнув

Гори вкрила всі вода

Ноя плавала сім'я

Чи радіє Божий Дух

Що летить з усього пух

Зачарований?... Навряд

Лиш хотів навести лад

Бог про Ноя пригадав

Лити воду перестав

Вода в море верталась

Сім'я Ноя гойдалась

Ной ковчега відчинив

Крука в небо відпустив

Політав туди й сюди

Повно ще було води

Ще голубку посилав

Та потоп ще не спадав

Ще тижник він зачекав

І голубку знов послав

Лист оливи з клюву взяв

Через тиждень ще пускав

Не вернулась — дочекав

Дах ковчегу Ной прийняв

Оком землю обійняв

Бог промовив кажучи:

“Вийди із ковчегу ти

А з тобою вся сім'я

З ними кожна звірина”

Жертву Богові приніс

Любі пахощі доніс

“Більш не буду проклинать

І усе живе вбивать”, -

Господь Ноєві сказав

Залюбки благословляв