Знос придбаної власності ітілійських інвесторів Е. Манчіні, Д.Бордоні та Г.Папян за адресою м. Харків, вул. Полтавський Шлях, 149 літ «А-1» описано тут.

Спочатку суддя  Семіряд І.В. відкриває провадження за справою, вказуючи, що усі правові підстави, роз глядати позов у полі Кодексу Адміністративного Судочинства таки є.

Однак через 10 місяців, так і не дослідивши надані матеріали по суті, вирішив, що таких підстав розглядати справу в полі Кодексу Адміністративного Судочинства – немає, і закрив провадження.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції посилається на ч.1 ст. 2, п.п.1,2,5 ч.1 ст. 3, ч.1.ст.5, ч.1 ст.19, п.1.ч.1.ст.19,  п.1 ч1 ст.238, ст.. ст. 239, 241, 243, 294, 295-297 Кодексу Адміністративного Судочинства України.

Відповідно до ч.1 ст.2 КАС: «Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень».

Суд формально посилається на це положення, однак фактично не розглядає справу по суті та відмовляється від участі в захисті інтересів фізичної особи (позивача Папян Г.І.) від порушень з боку суб’єктів владних повноважень. Мало того, суд посилається на ч. 1 ст. 19 Цивільно Процесуального Кодексу України.

Відповідно до ч.1.ст. 19 ЦПК України: «1. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги  щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами».

У даному позові реєстрація майнових прав не оскаржувалася. Зруйнована власність до сьогодні занесена до Єдиного Державного реєстру нерухомого майна. Тому застосування ч.1 ст.19 ЦПК України є необґрунтованим, недоречним, що є порушенням п.2 ст. 317 КАС України. До того ж, суд першої інстанції відкрив провадження і розпочав слухання. Якщо б спір регулювався в просторі ЦПК України – тоді відкриття провадження і достатньо тривалий розгляд справи в рамках КАС був би злочином проти права доступу до правосуддя, затягуванням процесу та нецільовим використанням коштів Державного бюджету України на оплату праці суддів за розгляд цього провадження протягом 10 місяців.

До того ж, суд першої інстанції не застосовує ч.2 ст.2 КАС де прямо вказано, що завданням та основними засадами адміністративного судочинства є захист прав фізичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень, а саме:

«2. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено);….» і так далі.

Суд першої інстанції не перевіряв чи оскаржуваний акт прийнятий у спосіб визначений Конституцією та законами України, чим прямо порушив право на доступ до правосуддя та основні засади адміністративного судочинства.

Далі суд у своєму рішенні вказує на застосування приписів п.п. 1,2,5 ч. 1 ст. 3 КАС України. У чинному Кодексі Адміністративного Судочинства України ч.1 ст. 3 не містить підпунктів 1,2,5. Тобто суд застосовує норму закону, якої не існує, що є порушенням.

Далі суд застосовує ч.1 ст.5 КАС України та цитує у своєму рішенні її першу частину, про те, що я маю право звернутися за захистом. Однак пункт 1),2),3),4) ч. 1 ст. 5 КАС України суд першої інстанції не застосовує, де прямо вказано, що кожна особа має право просити: «1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень;2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень;3) визнання дій суб’єкта владних повноважень протиправними та зобов’язання утриматися від вчинення певних дій;4) визнання бездіяльності суб’єкта владних повноважень протиправною та зобов’язання вчинити певні дії…»

Власне що і просив позивач: визнати протиправним акт Інспекції з благоустрою та екології м. Харкова Управління екології та благоустрою Департаменту комунального господарства Виконавчого комітету Харківської міської ради №384/13 від 22.04.2013р. незаконним. Визнати п.8 та п.9 Переліку рішення Виконавчого комітету Харківської міської ради №258 від 24.04.2013р. про внесення нежитлових будов літер «А-1» за адресою Полтавський Шлях, 149 з логотипами «Металлопластиковые окна», «Ателье бытовых услуг» та «Пицца Петрович» на знесення з формулюванням «самовільно розміщені» - незаконним. Визнати рішення Виконавчого комітету Харківської міської ради №258 від 24.04.2013р. в його частині на знос капітальної будови з літер «А-1» по вул. Полтавський Шлях 149 площею 217,1 кв.м. – незаконним.Зобов’язати Виконавчий комітет Харківської міської ради виключити п.8 та п.9 з Переліку рішення №258 від 24.04.2013р.

Вимоги цілком відповідали передбаченим Кодексом Адміністративного Судочинства правам п.п.1),2),3),4) ч.1 ст. 5, однак суд відмовив у розгляді цих вимог.

Далі суд першої інстанції заперечує обов’язок застосувати ч.1 ст. 19 КАС України та надає пояснення: «обстеження опису технічного стану майна та викладення висновків в акті не є рішенням, дією чи бездіяльністю, які породжують, змінюють або припиняють права та обов’язки позивача у сфері публічно-правових відносин, а відтак, вони не підлягають під дію п.1 ч. 1 ст. 19 КАС України, а справа не підлягає під юрисдикцію адміністративних судів», - йдеться у рішенні.

Водночас, у п.1 ч. 1 ст. 19 КАС прямо вказано: «1. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема:1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності».

Тобто, в законі прямо прописано право оскаржувати нормативно-правові акти суб’єктів владних повноважень. Далі суд першої інстанції, без жодних доказів, вказує на те, що оскаржуваний акт №384/13 від 22.04.2013р. не змінив і не припинив права та обов’язки. Однак даний акт таки змінив права, оскільки представниками влади будівлю, що належала позивачу Папян Г.І. у відношенні 40/100 частин було знесено. І зараз продовжують обмежувати права відбудувати те, що належить.

Крім того, суд першої інстанції не розглянув позов у частині скасування п.8, п.9 рішення Виконавчого комітету Харківської міської ради №258 від 24.04.2013р., і жодним чином не відобразив цю відмову у своєму рішенні. Також не розглянуто і не надано жодних пояснень чому відмовлено щодо інших позовних вимог.

Далі суд застосовує п.1 ч.1 ст. 238 КАС України. Виходячи з того, що частину позовних вимог не розглянуто зовсім, частину – всупереч ч.1, ч. 2 ст. 2, ч. 1 ст. 5, ч.1 ст. 19 КАС України, застосування п. 1 ч. 1 ст. 238 КАС України є нелогічним.