Доброго дня, Юлю! Розкажіть,  будь-ласка, трішки про себе.

 – Всім привіт! Наразі я є фітнес-директором та тренером групових занять всеукраїнської мережі фітнес-клубів «Малібу». Наші клуби є у Львові, Одесі, Харкові та Києві. Я займаюся тренувальним процесом та навчанням наших тренерів, намагаюся розвиватися, йти кроком з часом.

Відомо, що Ви допомагаєте військовим АТО. Як саме?

– Особисто моя допомога почалася з того, що зателефонував знайомий, який перебував в АТО, і почав розказувати, що в нього болить спина, що вони носять бронежилети, носять боєкомплекти і не всі опорно-рухові апарати хлопців підготовлені до такого навантаження. Я йому давала якісь вправи, які записувала на відео. Все це потім вилилося в таку програму, яку ми називаємо «Спина бійця». Ми допомагаємо учасникам АТО, хлопцям, які воювали на Донбасі, захищали наш мир. Для нас немає різниці, чи це Збройні Сили України, Нацгвардія чи Правий Сектор – ми приймаємо всіх хлопців, у кого є УБД. Допомагаємо їм відновлюватися, скажімо так.

Що найбільш позитивного і негативного Ви відчули у своїй волонтерській діяльності?

– Найбільш позитивне – це, мабуть, віддача, слова вдячності від хлопців, навіть не слова, ми не за слова працюємо. В нас є ціла команда, яка працює з учасниками АТО. Я не одна. Ми працюємо за їх добре самопочуття. Коли вони приходять в поганому моральному і фізичному стані, але під час тренувань, через якийсь проміжок часу в нього зовсім інші очі, вони повні вдячності, це, мабуть, найбільш позитивний момент в нашій діяльності. Це по-перше.

По-друге, в нас головна задача – допомагати відновлюватися їм не тільки фізично, а й морально, тому ми дружимо, розказуємо одне одному якісь історії, намагаємося приймати участь у їх різносторонньому відновленні. Це має дуже велике значення.

Щодо негативного. …. Особисто для мене: я не можу сказати, що це негатив, але це дуже вплинуло. Були дуже сильні емоції, коли до мене прийшов хлопець, який повернувся з полону. До цього я думала, що я морально сильна. Але я довго не могла дивитися в його очі. Не могла витримати оцей погляд. Він багато розказував. Він абсолютно нормальна людина. В нього дуже гарні блакитні очі. Але цей погляд… як бетон. І я не могла витримати цей погляд більше 10-15 секунд. Спочатку не могла зрозуміти, чому так його сприймаю. Але потім, коли ми почали тренуватися, потихеньку, потихеньку відновлювати його спину, я навчилася вже витримувати цей погляд. Він вже потім сказав, коли ми розговорилися, що й не знав, що в нього такий погляд. Ці очі – це такий біль, можна сказати, сумні очі. Але це не негатив.

Негатив – це хлопці, яких ми бачимо в госпіталі в поганому фізичному стані. Негатив – це неповне забезпечення нашої армії від держави. Але це такі загальні поняття. Щодо мене негативу ніякого. Тільки позитив. Я завжди рада їх слухати. Мені цікаві їхні історії. Як про якесь позитивне, так і про якесь негативне, про втрати. Адже їм треба з кимось розмовляти. Не всі звертаються до психологів. Тому ми ще трішки й психологи.

Багато людей скаржаться, що держава покладає на волонтерів занадто багато. Як Ви вважаєте, чи могла б ту працю, що робите Ви замінити держава? І чи повинна? Де межа в волонтерській діяльності? Чи все волонтерство може замінити держава?

– Я не можу сказати, що держава взагалі не приймає участь. Коли почалася ця війна, війна яку ми називаємо «антитерористична операція на Донбасі», але ми знаємо всі, що це війна, саме волонтери потягли на собі весь той вантаж, який необхідно було тягнути державі. Держава багато років була неспроможна, бо на армію взагалі ніхто не звертав уваги. І якось так вийшло, коли хлопців почали вбивати – було просто ні в чому воювати. Наші волонтери підхопили цей момент – почали допомагати хто чим може.

Чому вони це робили? В когось звичайний страх, щоб не було такого в його місті, в його селищі, з його родинами. В когось – це такий жест моральної широкої волі. Я хочу комусь допомогти, щоб комусь було краще. Хтось не додає собі, своїй родині, а додає хлопцям. Багато факторів, але всі вони мають право на життя.

Щодо мене особисто, мені хочеться, щоб по скоріше закінчилася ця війна і щоб якомога менше хлопців постраждало там. Тому ми їх забезпечуємо всім необхідним. Це може бути форма, берці, оптику діставали. Є такий в нас народний проект. Досить відомий. На мій погляд, найбільш прозора благодійна платформа, куди можна перераховувати кошти і в онлайн-режимі можна відстежувати, куди вони йдуть, на які потреби. Це дуже круто. Я вважаю за честь співпрацювати з тими людьми, які започаткували цей процес. Але ми такі маленькі волонтерчики.

Щодо держави. Так, за рік зробили дуже багато волонтери. Але в Міністерстві оборони також. Коли змінили міністра оборони, це моя власна думка, виключно завдяки йому волонтери змогли увійти до міністерства оборони під егідою волонтерського десанту. І наробити там галасу. І вони намагалися зламати ту систему. Щось їм вдалося, щось – ні. Я маю на увазі систему негативну, систему розкрадання. Корупційну, скажімо так.

Зробили багато корисного. Протягли одну важливу реформу, завдяки якій тепер саме міністр оборони може вирішувати кому, скільки і чого треба в нашій армії, а не ходити по міністерствах,і все це було б таким нескінченним процесом, скажімо так. Це дуже круто. Ми всі тримали кулаки за це. Завдяки волонтерському десанту, Юрі Бірюкову це відбулося, це круто.

Армія, скажімо так, вже встала з колін. Не тільки Збройні Сили, і Нацгвардія. Відомо, що більшість добровольчих батальйонів вступили в Нацгвардію України. Забезпечення в них покращилося, не ідеальне. Але держава щось робить, виділяє якісь кошти.

Щодо подальшого розвитку волонтерства в Україні, – воно повинно переформуватися. Хтось залишає цю дорогу тому, що опускаються руки, людина вже втомлюється допомагати один рік, другий рік і так далі. А хто не втомлюється той змінює вектор дії. Я вважаю, що волонтери мають іти далі в політику. Як би не було спаплюжене слово «волонтерство» останніми виборами, але ті волонтери, які роблять це заради миру, заради хлопців, а не заради власної якоїсь наживи, теж є. Не будемо цього уникати. Це політика. А змін потребують не лише  Збройні Сил, а й медичне забезпечення. Щодо мене особисто, то пішла б у волонтерський десант в міністерство молоді та спорту. Це мій шлях. Я спортсменка.

Мабуть, наробили б галасу. Потрібен лише доступ, повноваження?

– Так. Я не намагалася поки що. Доки війна – мої зусилля сконцентровані на хлопцях з АТО. На їх відновленні, на їх забезпеченні. Коли ця війна закінчиться – треба буде просуватися далі. І ніколи не забувати про дітей. Діти – це те, що в нас є. Чужих дітей не буває. Ми повинні допомагати їм не залежно від того йде війна чи ні.

Дякую за розмову.