Хочу до Києва. Люди йдуть на барикади, а я сиджу вдома в теплому ліжечку. Так не годиться. Досить виправдовувати свою бездіяльність хворими легенями. Соромно за все це. Прямо зараз поїду до Києва і компенсую свою відсутність. Так-так, компенсую. Може це й краще, що саме зараз. Треба рятувати тих людей, що вже два місяці відморожують свої легені, нирки і все що можна. Оце так про свій народ дбає опозиція?... Треба негайно рятувати Україну від такої “трійці” і влади.

21 січня. Київ. Вокзал. Кілька зустрічей зі знайомими. І все – вул. Грушевського поруч. Кілька кадрів обгорілого стадіону “Динамо”, беркуту й бійців Правого сектору. Все, тепер треба щось допомагати у справі. Почала прибирати засипану камінням та попелом бруківку. Окремі камені були примерзлими. Об них спотикалися. Тому на вечір хотілося мати добре підготовлений до бойових дій майданчик. Серед попелу лежали патрони та щось подібне до куль крупного калібру. До першої барикади носили коктейлі Молотова й каміння.

Аби демонстранти не витрачали сил на довбання обмерзлої бруківки, кияни ще підвезли битої цегли та іншого будівельного брухту.

Весь день об стовпи, діжки й частини металевих огорож стукали палицями. Цей грюкіт створював атмосферу бойових дій, але певною мірою стомлював і набридав.

Близько другої дня з другого поверху бокової частини кас скинули чергову порцію архіву стадіону “Динамо”. Горіли медичні картки, фотографії, грамоти та низка інших документів. Кілька фото і відчувся міцний затиск руки когось із цього оточення.

- Ти тут що, на СБУ працюєш? Зараз ми тебе розігріємо.

- Ні, ні. Що ти таке надумав. Зараз це не можна публікувати, а через 10-20 років це будуть дуже цінні кадри. А ще перед друзями похизуюсь.

Міцна рука відпустила.

- Стій тут.

- Гаразд.

Далі пішла розмова про політику, роботи й зарплати.

Надвечір кияни почали нести цукерки, котлети, мандарини та масу іншої їжі. З вікна другого поверху продовжували скидати архів стадіону “Динамо” та меблі. Біля багаття було досить тепло. Напруження зникло і група розійшлась розглядати ряди беркуту та дислокації куп каміння.

 Декілька спроб звернутись до інших бійців не увінчались успіхом.

- Що тобі до того архіву. Зараз революція...

.......

- Ми вже спалили всі лавки, що стояли в цьому районі, меблі, що були в касах стадіону. І треба ще щось шукати, бо архіву на довго не вистачить.

- .....

- .....

Раз так, то добре. Та й рятувати там уже нічого.

З настанням темряви почалися одиничні сутички з беркутом. До першої барикади продовжували носити коктейлі Молотова. Стукіт палок об металеві огорожі й стовпи посилювався. І тут в цей час прямо на Грушевського під’їздить розмальована автівка ВО „Батьківщина” і вмикає в колонки якусь веселеньку музичку. Хотілося взяти одну пляшку коктейлю й зацідити нею в лобове скло.

-          - Ні-ні-ні! Ти що робиш?...

-          - Люди поранені. Люди йдуть віддавати своє життя за Україну, а їм весело. От тварюки…

-          - Стій, кажу тобі. Ми не маємо сил воювати на два фронти.

Коктейлі Молотова й каміння були принесені в потрібній кількості. Тисячі людей чекали чи то революції, чи то якогось видовища.

-          - Коли вже почнеться? Я хочу подивитися і ще на метро встигнути.

-          - Чого стоїмо?

-          - Вперед! Уже ж темно.

Частина бійців Правого сектору чекали доставки протигазів і захисних окулярів.

Організовані групи почали жваво курсувати близько 10-тої вечора. Одні бігли на барикади, інші – десь на гору за стадіон «Динамо». Беркут кидав світло-шумові гранати. Протистояння посилювалось, а людей на вул. Грушевського з кожною хвилиною ставало менше.

Чому все це не почали раніше? О 7-мій вечора було вже темно. Невже через затримку цих протигазів з окулярами?... Все одно їх усім не вистачило.

Близько 12-тої  ночі почало сильно пекти в грудях. Перед очима чорно від диму й темряви. Дихати нічим.

-          - Що це?

-          - Це сльозогінний газ.

-          - І, мабуть, кислота, - сказав один хлопець і показав попечені руки.

-          - А чого ми не плачимо?

-          - Іди геть звідси.

Вибравшись із натовпу обтерла обличчя й руки вологими серветками. На якусь мить стало легше. Потім зняла захисні окуляри і тут же почало пекти в очі. От паскудство!

… Я втекла. А там же багато хлопців без жодного захисту. Треба повернутися й віддати комусь із них ці окуляри і кілька ватне-марлевих пов’язок, що є в кишені.

-          - Як тебе звати?

-          Ігор.

-          - Тримай. Зараз тобі це потрібніше. Ні-ні. Не йди туди! Не йди!!!

-          - Молись за мене.

З очей ішли сльози. Ноги несли кудись у напрямку Хрещатика.

-          - Ви з Грушевського?

-          - Так.

-          - Візьміть захисні окуляри.

-          - Дякую.

Дивно. Що це відбувається?... То добре, залишу. Завтра знадобляться. А зараз потрібно знайти таксі.

-          - На  Троєщину відвезете?

-          - Я не буду нюхати твій смердючий одяг.

…

-          - До вулиці…

-          - Ні.

-          - Чому?

-          - Я сказав тобі – ні!

…

-          - До вулиці Милославського.

-          - Це дорого коштує.

-          - Я сплачу.

-          - Чим?

-          - Грошима. У мене є 100 грн.

-          - Залиш їх собі на харчі.

Що ж мені робити?... На думку спало зняти чорну від сажі шапку і тримати її так, щоб затуляти частину обідраної курточки.

-          - Будь-ласка, довезіть до вул. Милославського (кінцевої зупинки 504 автобусу). Мені дуже погано. В руках тримала гроші так, щоб їх бачив водій.

-          - Бачу, що очі й щоки червоні. 90 грн. буде.

-          - Дякую.

-          - Доброї ночі, пані Лесю! Я вже тут.

-          - Доброї. В мене алергія на різні запахи.

-          - Вибачте. Нас газом труїли. Так пече все. Я одяг увесь отут біля дверей залишу.

-          - То добре, тримай рушник, а потім на кухню.

-          - Дякую. Дякую Вам.

Запасного одягу не було. Та й шукати його не було сенсу. За один вечір чи ніч з ним буде те саме. Тож їздити доводилось дуже рано, або дуже пізно, коли в транспорті якнайменше людей.

(Що було далі - читайте за кілька днів).